Історія Білогірщини

Цікаві факти з історії Білогірщини

Історія — наука особлива. Бо лише її вивчення і знання може виховати зі звичайної людини патріота рідної землі і грома­дянина своєї держави, пробудити національну гідність. Саме тому будь-який загарбник, захопивши чужу землю, намагався якщо й не переписати заново історію підкореного народу, то, принаймні, понищити чи скоригувати її так, щоб позбавити майбутні покоління волі до боротьби і свободи. Проте безкар­но повністю перелицювати чи сфальшувати історію ще не зміг ніхто. Бо якщо письмові документи справді можна заховати за високі мури і трактувати їх як завгодно, то усна пам’ять наро­ду, що передається від батьків до дітей, не підвладна нікому.

Саме тому ми пропонуємо читачам, які цікавляться історією рідного краю матеріали про історію сіл Білогірського району за працями видатних краєзнавців ХІХ століття Юхима Сіцінського та Миколи Теодоровича.

Розповіді будуть являти собою опис історії, економіки того чи іншого поселення у ХV-ХІХ століттях, а також перекази легенд щодо походження його назви.

Розпочнемо наш екскурс у минуле описом «столиці» нашого краю – містечка Ляхівців (нині – Білогір’я).  Містечко це знаходиться на низовині р. Горинь, яка утворювала тут  великий ставок. До ставка цьому воно прилягає з південного боку, а з північної його оточує піднесена площина, складова берега р. Горині.

Коли засновано м. Ляхівці, достовірно невідомо. Можна вважати, що час заснування його відноситься до XV століття, або щойно після Люблінського сейму (1569 р.), коли Волинь остаточно увійшла до складу Польського королівства, в переліку місцевостей, що належали до Кременецького повіту, згадуються і Ляхівці. Саме містечко тоді ділилося на п'ять частин - власне містечко, переважно заселене євреями, Старики, Підгора, Мокра-Воля та Суха-Воля. В економічному відношенні воно колись ділилося на два фільварки – Старики та  Леонщину.

 Щодо походження  назви м. Ляховець немає достовірних відомостей. Можливо, містечко це названо так по причині напливу сюди поляків-ляхів, які взяли перевагу над місцевим населенням. Бо ще з часів Сигізмунда I близько 1536 р., поляки почали вже селитися на Волині, а за Сигізмунда Августа, близько 1554, почали набувати і земельну власність. Але в усякому разі під час заснування містечка навряд чи були ляхи в цій місцевості.

Хто був першим засновником і власником цього містечка, про це також невідомо. Як видно було колись з напису на ляховецькому  замку, місцевість Ляховецька під час заснування самого містечка, належала Льву Свидригайлу, що був великим князем Литовським (в 1430 р.), який отримав в 1440 р. від короля Казимира Ягеллончика за поділом володінь частину Волині з м. Луцьком. Ймовірно, князь Свидригайло, або ж хто-небудь з його сподвижників, що носив ім'я Лех (Лях), і був засновником цього містечка.

Існує такий усний народний переказ про заснування м. Ляховець: князь Свидригайло дуже часто полював з своєю свитою в лісах на Карпатських плоскогір'ях і заїжджав навіть у ту місцевість, де нині це містечко і де були великі ліси, що кишіли дичиною. Одного разу, полюючи в цій місцевості, покритої тоді вільховим лісом і чагарниками лози, він непомітно відстав від своєї свити і з причини настання  ночі – заблукав. На щастя, він побачив удалині вогник, а потім хату, в якій жив, рибалка поблизу Горині або ж бортник, що поселив і пригостив його. У подяку за таку гостинність - Свидригайло на другий день дарував господареві всю ту землю, яку той протягом дня встигне об'їхати верхи, і дозволив заводити тут поселення.

 20 січня 1441р. великий князь Литовський Казимир дарував Ляхівці у вічне і спадкове володіння слузі свому  Дениску Мукосійовичу за його вірну службу. Жалувана грамота цього князя читалася так: «Милістю Божу ми Великий Князь Королевич, Великий Князь Литовський, Жемайтський, Руський и ініх, узревшіе єсмо вірную службу слуги нашого пана Дениска Мукосійовича и поворожити єсмо з князями, з лицарями, з панами, з усією Нашою радою, дали єсьмо йому Збараж до живота, а тії села  Вандругу,  Ляхівці, Дземелинці,  Пищатинці,  Матвіївці,  Іськівці,  Обіч, Вербу, Кодаковці і другі зі всім тім, що до Збаража і, що по тім селам іздавна служити з нивами, з сіножатями, і з пасіками, і з ставами, і з ріками, і з бобровими ловами , і з бортними землями и дали єсьмо тії села вічно и непорушний и його дружині и іх дітям, а небуде дітей – ближнім його, і тії села він вольний продати, обміняти, заставити і в придане дати, а на те свідки княжата, лицарі, панове і вся рада наша, а на підтвердження  того і печать нашу казали єсьмо приложили до того нашого листа.»

Тут вперше згадується про Ляхівці. Близько 1520 р. король польський Сигизмунд I віддав Ляхівці своїй дружині Боні в числі інших місцевостей Кременецького староства, а Бона дарувала його близько 1520 року Дашку Каленковичу. У 1538 р. дочка його вийшла заміж за Яшка Сенюту і внесла маєток Ляхівці в рід Сенютів. Сигізмунд I розбирав суперечку про Ляхівцях між Ярмолинськими і Сенютами і вирішив його на користь Сенюти. Сенюти (інакше - Синеути) представники давнього південноруського  роду, володіли величезними маєтками в повітах Луцькому і Кременецькому (мали - до 100 сіл і 15 містечок).  Вони виклопотали у короля польського Стефана Баторія в 1583 р. привілей, що надавав Ляхівцям (досі - селу) права містечка, Магдебурзьке право та інші пільги. Завдяки цьому привілею, матеріальне добрий стан Ляховець  поступово стало підноситися. Спочатку Сенюти були православними, а потім дехто пішов в кальвінізм. Але незабаром один з них, Павло - Криштоф Сенюта прийняв католицизм, вигнав з Ляховец кальвіністів і почав в 1612 році будувати тут костел і кляштор(монастир) для домініканів. Відправившись потім з паломницькою метою в Рим, Сенюта повернувся з-за кордону ревним социніанином, заснував у Ляхівцях соцініанську громаду, запросив для неї пастора і до кінця життя був ревним покровителем секти. Можна думати, що спокушання Сенюти в соцініанство, здійснилося не без впливу його родича Мартина Чаплича (ярого социніанина), одруженого на його рідній сестрі Катерині Сенюті, при тому ж сам Павло Сенюта був одружений на Катерині Немиричівні дочці Київського підкоморія Стефана Немирича, відомого социніанина.

Близько 1660 р. Анна Сенютянка, дочка Авраама Сенюти, племінника Павла Сенюти, вийшла заміж за Петра Опалінського, підкоморія Познанського, який, отримавши у придане всі маєтки Сенюти, в тому числі і м. Ляхівці, закінчив будівництво костелу і кляштору для домініканів. Анна Опалинська померла, не залишивши по собі дітей.

У 6 лютого 1681 р. родич ляховецьких Сенют, Андрій Лещинський, склав у Львові купчу на замок для продажу Станіславу Яблоновському воєводі Руському, коронному гетьману польському, маєтків, які перебували у Кременецькому  повіті Волинського воєводства, до складу яких входили: місто Ляхівці, м. Корниця і села - Старики, Гайдуцька Воля (нині - Мокра), Зарічна Воля (нині - Суха), Жемелинці, Войнігов (нині Унігів  або Уніїв), добре, Калетинці Дальні (нині  - Малі), Калетинці Ближні (нині - Великі), Шуньки, Теремне, Карабіївка, Чолгузів, Вариводки, Сивки, Кащинці, Кур'янки, Шимквці, Дзвінки, Вигорне, Юрівка, Воробіївка, Жижниківці, Рідків, Гулівці, Бісівка, Бережинці, Данилівка, Кошелівка, Волиця Міньцова, Камінь Чолганський, Кунча, Новоставці, Тихомель, Воробіївка, Миклаші, Коров'є, Водички, Шумівці, Погорільці, Москалівка, Вовківці, Кривовілька і двір в Кременці. За всі ці маєтки Яблоновський зобов'язався сплатити 75,000 польських злотих, і крім того - прийняв на себе сплату боргів, що простиралися на цих маєтках до 165,000 польських злотих. Із князів Яблоновських, що володіли Ляхівцями, заслуговує на увагу князь Йосип, честолюбний магнат, претендент на польську корону після смерті короля Августа III (1763 р.), добродушний і винахідливий дивак у домашньому побуті. Розповідали, як, наприклад:  він здійснював кару над портретом короля Станіслава-Августа, як убив чорта на даху замку. Князь Йосип склав з себе звання сенатора в 1773 р. і жив у Лейпцигу, де і помер 1 березня 1777р.  Після його смерті м. Ляхівці дісталося його синові Олександру, на прізвище Доброгостів, який помер бездітним.

З архітектурних пам’яток давнини у м. Ляхівцях заслуговували на увагу руїни замку посеред ставу, що утворився з р. Горинь. Відомо, що цей замок був побудований кимось  з Сенютів,колишніх власників Ляховець, і при тому православним представником цього роду, так як в самому замку була колись православна церква. Перший замок був дерев'яний. За переказами, будівельник замку велів спочатку зробити насип серед ставку, для чого вживав, в якості робітників, полонених татар і турків – роботи проводилися в протягом семи років; потім - на цьому насипі він побудував дерев’яний  замок з палацом і господарськими приміщеннями і обгородив все це дерев'яним парканом. Близько 1745 р. князь Йосип-Олександр Яблоновський побудував на місці дерев'яного кам'яний замок - у вигляді п'ятикутника. Стіни кам'яні та цегляні були товщиною в 1-1/2 аршини. Замок цей був обнесений водою і спочатку було сполучення з містечком лише на човнах, а потім були влаштовані підйомний міст, і нарешті гребля і постійний міст. У замку знаходилася величезна потрійна залу, де могло вміститися до 400 осіб. Замок цей особливо процвітав за князя Йосипа-Олександра Яблоновського, який, у розрахунку на польську корону, задавав тут чудові бали, що приваблювали безліч польської аристократії. У цьому замку в 1787 р. 14 березня княгиня Франциска, з кн. Воронецький, вдова по князя Йосипа Яблоновському, разом з сином своїм Миколою-Августом, приймала польського короля Станіслава-Августа Понятовського, який їхав в м. Канів для побачення з імператрицею Катериною Великою.

Останній власник м. Ляховець з Яблоновських, князь Олександр син Йосипа, помер бездітним, і м. Ляхівці з маєтками перейшло в руки князів Сапєг, з яких Лев Сапєга в 1831 р. брав участь у польському заколоті, а тому, після смерті княгині Анни Сапєги, маєток цей перейшов у відання Мінісерства Державного  майна; потім – власником Ляховецьких ферм на Леонциві став колишній начальник Волинської губернії Іван Володимирович Фон-Галлер.

Ось такою була історія нашого селища протягом століть, про інші цікаві факти з минулого краю читайте в наступних номерах.

О. Шайнога

науковий працівник

Білогірського районного

 історико - краєзнавчого музею

...